Управління культури Департаменту культури, молоді та сім'ї Полтавської міської ради

Cтан освіти в Полтаві під час нацистської окупації 1941-1943 рр.

08.05.20, 08:50

Після окупації німцями Полтавщини окремі вчителі-патріоти, які не сприймали комуністичного режиму, але, щоб не зазнати репресій старанно це приховували, зробили спробу відродити національну українську школу, яка б виховувала у дітей любов до своєї Батьківщини та почуття національної гідності. Вони наївно сподівалися, що нацисти прийшли в Україну як визволителі і сприятимуть відновленню її державності та національному відродженню. Уже в перші дні окупації на шпальтах обласного часопису "Голос Полтавщини" анонімним автором була викладена концепція розвитку української національної освіти, вільної від більшовицьких догм. Аналіз її основних засад дав підставу стверджувати, що автором концепції був видатний український педагог Григорій Ващенко, який в час окупації залишався жити в Полтаві.
На противагу радянській школі, яка відривала дітей від рідного ґрунту, вбивала в них любов до України, прищеплювала лицемірство і ненависть до так званих класових ворогів, українські освітяни, на думку автора, мають будувати школу національну не лише за формою, але й за змістом. "Школа, - стверджував автор, - мусить озброювати нашу молодь науковими знаннями, потрібними для будування нового життя, озброювати її науковим світоглядом і технічними навиками, потрібними для сільського господарства, промисловості і торгівлі. Разом з тим, вона мусить виховувати у молоді високу національну свідомість, твердість волі й характеру, принциповість, ретельність і наполегливість в роботі, чесність і дисциплінованість, високу культурність в особистому і громадському житті, цілковиту відданість громадській справі.
Українці, які опинилися на окупованій ворогом території, сподівалися, що і в умовах окупації діти зможуть отримати повноцінну середню освіту. Староста Кременчуцького району О. Алей навіть оголосив про платне навчання для учнів 8-10 класів у сумі 50 крб. на рік. Від плати за навчання мали звільнятися діти-сироти, інваліди та діти репресованих більшовиками батьків. Будівництво національної української школи було одним із основних завдань і похідних груп ОУН, які слідом за німецькими військами вирушили в Наддніпрянську Україну. У перші місяці німецької окупації навчання в небагатьох школах Полтавщини, які відновили роботу, справді мало національний характер. Крім обов’язкових портретів Гітлера, на стінах висіли портрети Шевченка, Франка, Грушевського, Винниченка, Петлюри та інших діячів українського визвольного руху, а при вході - українські герби. Першими піснями, які діти почали вивчати в школі, були національний гімн "Ще не вмерла Україна" та шевченківський "Заповіт". Національна школа, що відроджувалася зусиллями вчителів-патріотів, потребувала і нових підручників. До їх складання відділ освіти полтавської міської управи приступив 1 листопада 1941 року, а вже на початку 1942 року вперше в Україні в умовах німецької окупації було видано український буквар, читанки для 1-4 класів, підручники з української та німецької мов, шкільний збірник українських пісень. У фондах державного архіву Полтавської області збереглися окремі з названих підручників, зокрема "Рідне слово" (Український буквар для початкової школи), складений О. Кустоляном при допомозі полтавських учителів Гармаша, Голубицької, Горєва та Гревцова. Тираж підручника був досить значний як для того часу - десять тисяч примірників. Методичну допомогу авторам букваря надали відомі полтавські вчителі-методисти Ф.І. Пошивайло та І.Є. Михайленко. Буквар був позбавлений будь-якого ідеологічного забарвлення і своїм змістом мав прищеплювати дітям любов до рідної землі, природи, української мови. Вміщені в ньому коротенькі оповідання, прислів’я і приказки були близькі і зрозумілі сільським дітям. Вивчаючи буквар, вони знайомилися із знаряддями праці, тваринним і рослинним світом України, з основами християнської моралі. В букварі подавалися також короткі відомості про сусідні з Україною держави. В оповіданні про Німеччину підкреслювалися лише працьовитість, дисциплінованість і прихильність до порядку та чистоти німців. Ні про Гітлера, ні про нацистську ідеологію згадки не було. У лютому 1942 року в напівзруйнованому приміщенні полтавської друкарні було видано також читанку для другого класу початкових шкіл, яку підготував Федір Пошивайло. Матеріали до неї були підібрані з виданих за дорадянських часів підручників для українських шкіл Б. Грінченка, Білоусенка, Лубенця та Черкасенка. Дещо було взято і з білоруських та російських читанок. Частину текстів написав сам упорядник. Добираючи матеріали для читанки, автор прагнув, щоб вони були доступними і цікавими для дітей, виховували в них любов до України, життєрадісність, пошану до батьків і старших за віком. Ф. Пошивайло хотів, за його словами, "дитині повернути її дитинство". Читанка мала такі розділи: у школі і вдома, серед людей, серед тварин, пори року, інші краї. Містила вона також короткі відомості про географію та історію України, її святі місця, життя Тараса Шевченка, звичаї і обряди українського народу. В підручнику було вміщено багато колядок, щедрівок, веснянок, а також текст національного гімну "Ще не вмерла Україна".
Отже, позбавлені ідеологічних нашарувань, обидва підручники вчили дітей доброти, виховували їх на засадах загальнолюдських цінностей і моралі.
У серпні 1942 року вийшов друком підручник німецької мови для дітей та дорослих тиражем 30 тисяч примірників, а в Пирятині накладом місцевого часопису "Рідна нива" та при сприянні осередку "Просвіти" було видано збірник поезій Олександра Олеся. Передмову до збірника написав його упорядник Іван Сенько. Книжечка мала 88 сторінок і містила 35 віршів.
З метою підготовки вчителів до роботи в національній школі в окремих містах Полтавщини були влаштовані спеціальні курси, на яких освітяни знайомилися з основними засадами української народної педагогіки та новими навчальними програмами і планами.
16 грудня 1941 року в Полтаві почали працювати тижневі курси підготовки вчителів до роботи в національній українській школі. Лекції на них прослухало 291 чоловік, у тому числі 98 вчителів із сільських шкіл області. Для полтавських учителів по вулиці Олександрівській (нині - Соборності), 20 була влаштована їдальня закритого типу, де харчувалися і вчителі-пенсіонери. Проте спроби українських патріотів відродити в умовах німецької окупації національну школу були приречені на провал.
Переважна більшість шкіл Полтавщини почала працювати або з грудня 1941 року (у Кременчуці), або з січня 1942 року (у Полтаві). На цей час уже остаточно сформувався фашистський апарат насильства і терору, який охопив своїм контролем усі сфери суспільного життя полтавців, у тому числі й освіту. На початку 1942 року в повній мірі почала здійснюватися освітня політика нацистів, яка стала частиною загального плану колонізації і духовного поневолення українського народу.
Навчання в українських школах відновлювалося лише за умов, що шкільні приміщення не використовувалися німцями для своїх потреб. Учителів попередньо перевіряли на їх лояльність до окупантів, а з підручників і навчальних посібників вилучали все, що нагадувало радянське минуле.
Приблизний обсяг знань для слов’ян визначив особисто Гітлер: "У кращому разі їм можна дозволити вивчити не більше, ніж смисл дорожніх знаків. Вивчення географії мало бути обмежене одним реченням: столиця рейху - Берлін. Математика і подібні до неї науки взагалі не потрібні". Згідно наказу рейхскомісара України Е. Коха, дозволялося відкривати лише початкові, так звані народні школи, навчання в яких було обов’язковим. Чотирикласна початкова школа мала навчити дітей лише писати, читати та рахувати. Самодіяльні дитячі організації в школах категорично заборонялися. Заборонялося також використовувати підручники, навчальні посібники та плани радянської школи. Мовою навчання дітей мала бути українська.
У перші місяці окупації частина шкільних приміщень використовувалася німцями під казарми або госпіталі для своїх вояків. У багатьох школах не було палива, підручників і навчальних посібників. Не вистачало вчителів. У стадії формування перебувала і допоміжна українська адміністрація, зокрема відділи освіти, які мали здійснювати тотальний контроль за роботою шкіл і дбати про розвиток шкільної мережі. Існувала і певна невизначеність стосовно освітньої політики нацистів.
Все ж протягом першого року окупації більшість початкових шкіл Полтавщини відновили свою роботу.
Значна частина дітей, особливо починаючи з дванадцятирічного віку, залишалася поза школою. Так, у Полтаві з 18670 дітей віком до 16 років в 11 початкових школах навчалося лише 1720 дітей. Крім того, у 8 професійних школах (сільськогосподарській, землевпорядній, фармацевтичній, музичній, художньо-промисловій, фельдшерській (вул. Шевченка, 23), деревообробній (вул. Покровська, 38) і ремісничій) перебувало ще 1960 учнів. Таким чином, різними формами навчання в Полтаві було охоплено лише близько 20 відсотків дітей. Не кращим було становище і в селах області.
Початкова освіта була оголошена німцями обов’язковою для українських дітей і досягалася вона, як і вся окупаційна політика, методами насильства і терору. За неявку до школи або пропуски занять без поважних причин батьків немилосердно штрафували. У відповідності з наказом хорольського гебітскомісара від 20 травня 1943 року на батьків, які порушували розпорядження про обов’язкове навчання дітей, за перший раз накладали штраф у розмірі 50 крб., за другий - 100 крб., незважаючи на суворі кари, значна частина дітей шкільного віку залишалася поза школою. Успішність учнів, як і відвідування ними школи, залишалися низькими.
Початкова школа в умовах німецької окупації мала виховувати з українських дітей покірних і безмовних рабів Третього рейху. З цією метою окупанти вимагали від учителів насаджувати в школах атмосферу страху і терору, який підтримувався за допомогою фізичних розправ над дітьми. Робота шкіл знаходилася під повним контролем окупаційної адміністрації, яка на свій розсуд диктувала умови і зміст навчання, безцеремонне втручалася у навчальний процес і в будь-який час могла його перервати.
Заробітна плата педагогічних працівників практично залишалася на рівні радянських часів. У залежності від кількості учнів у класі вчитель одержував від 300 до 400 крб. Доплата за стаж роботи складала: понад 5 років - 25 крб., більше 10 років - 50 крб., більше 20 років - 75 крб. Доплата завідуючим школами також залежала від контингенту учнів і складала від 50 до 150 крб.
Значно менших втрат, порівнюючи із загальноосвітніми, зазнали в часи окупації професійні, передусім сільськогосподарські, школи та технікуми. Їх мережа навіть розширилася. Це пояснюється тим, що німці приділяли особливу увагу сільському господарству України. Для того, щоб взяти з України якнайбільше продовольства для Німеччини, їм потрібна була не просто дармова, а кваліфікована робоча сила, - насамперед спеціалісти середньої ланки, яких мали готувати фахові сільськогосподарські школи різного профілю. Станом на травень 1942 року на Полтавщині працювали Андріївський, Писарівський, Березово-Рудівський, Хомутецький, Золотоніський і Полтавський сільськогосподарські технікуми, які діяли і за радянських часів. Навчалося в них близько тисячі студентів.
Полтавська землевпорядна школа (вул. Сковороди, 18) (директор - Васильченко), що утворилася на базі радянського технікуму землевпорядкування, гідромеліорації і рибоводства, розпочала роботу у квітні 1942 року. Вона була розрахована на чотирирічний термін навчання і мала три відділення: землевпорядкування, рибоводства і культурно-технічний. Восени цього ж року у школі вже навчалося 450 студентів, об’єднаних у 14 груп. Більшість із них були колишніми студентами радянських технікумів, а вчителями працювали викладачі закритих німцями радянських сільськогосподарських вузів: 6 професорів і 8 доцентів. Учбову практику учні проходили у громадських дворах і сільськогосподарських спілках Полтавщини. Заробіток учнів під час проходження практики складав 400 крб. на місяць і 12 крб. добових. Крім того, старости громадських дворів зобов’язувалися надавати їм безкоштовні квартири і продавати продукти за твердими цінами. При школі також працювали півторамісячні землевпорядні курси.
Наприкінці лютого 1942 року на базі Полтавського сільськогосподарського інституту (вул. Сковороди, 1/3) відкрилася школа з трирічним строком навчання, яка мала готувати агрономів і зоотехніків. Директором школи німці призначили професора В. Упорова, але над ним поставили свого "шефа" - зондерфюрера Дайтмера. Слухачами школи стали колишні студенти сільськогосподарського і педагогічного інституту - всього близько 250 чоловік, в основному дівчата. У вересні 1942 року на перший курс школи було прийнято ще 64 студенти. Викладачами в школі працювало 6 професорів, 2 доценти, 2 старших викладачі й 2 асистенти. Навчання проходило за німецькою методикою, але майже всі навчальні предмети викладалися українською мовою. У 1943 році відбувся єдиний випуск слухачів школи: її закінчив 51 студент.
Геноцид нацистів по відношенню до українського народу проявлявся також у вкрай незадовільному медичному обслуговуванні населення. Це стосувалося і фахової підготовки медичних працівників. Полтавські фельдшерсько-акушерська і зуболікарняна школи були об’єднані в одну, але в кінці 1941 року навчання в ній розпочали лише студенти третіх курсів вищеназваних шкіл. У 1942 році до школи було дозволено набрати ще дві групи із студентів третіх курсів закритих німцями фельдшерських шкіл. Тоді ж з дозволу німецьких властей був проведений набір на перший курс школи: за конкурсом прийняли 195 студентів. Вступні іспити вони складали з української мови і математики. Німецька окупаційна політика в царині освіти була розрахована на перетворення українців на дешеву і до того ж лише фізичну робочу силу для Третього рейху. Тому жоден вищий навчальний заклад в умовах окупації не працював. У підготовленому для Е. Коха восени 1941 року огляді про політико-економічне становище України з цього приводу говорилося: "Вузи поки що всі закриті, хоча український народ дуже бажає, щоб вони відкрилися... Розпущений викладацький склад народних і вищих шкіл може бути залучений для інших робіт. Пенсії і зарплати не виплачуються".
Полтавський педагогічний інститут, як і інші вузи, не працював. Його приміщення було перетворене на казарму для німецьких вояків, але частина адміністрації вузу збереглася. У січні 1942 року в штаті інституту нараховувалося 26 чоловік, а місячний кошторис на їх утримання становив 7258 крб. Директором інституту німці призначили Л.П. Ткаченка, який регулярно одержував свою немалу платню - 1000 крб. на місяць. Чотири наукових працівники (В.С. Оголевець, Є.М. Кудрицький, Т.У. Малахова і М.В.Пилипенко) отримували по 400 крб., завідуючий Ботанічним садом С.О.Іллічевський - 550 крб., завідуюча бібліотекою О.В. Білкова - 250 крб. і т.д. Штат гравіметричної обсерваторії при педагогічному інституті налічував сім чоловік, у 1942 році при ній ще діяла аспірантура. В Ботанічному саду постійно працювало чотири чоловіки, але для виконання термінових і сезонних робіт через Біржу праці залучалися безробітні. В перші місяці німецької окупації при інституті ще працювала дитяча сільськогосподарська дослідна станція, проте восени 1942 року в інституті були залишені лише технічні працівники і всіма справами вузу відав завгосп В.Є. Кизим.
Одним з небагатьох радянських науково-дослідних інститутів, що їх залишили німці, був Полтавський інститут кормів. Знаходився він у віданні німецького тресту державних маєтків (колишніх радгоспів). Очолював інститут Ф.С. Трохименко, заступником з наукової роботи працював Я.М. Савченко, а головним агрономом - С.Ф. Вернигора. Проте вони буди лише виконавцями наказів німецького "шефа" доктора Гільдебрандта. Склад співробітників науково-дослідного інституту під час війни поповнився за рахунок науковців Харківського сільськогосподарського інституту та науково-дослідного інституту землеробства і на літо 1943 року налічував 45 чоловік. У своєму розпорядженні інститут мав 747 га землі, в тому числі 554 га орної та 49 га заливних луків. Територіально до інституту входили село Горбанівка та Нижньомлинський опорний пункт луківництва. На землях інституту працювало 240 робітників. Інститут мав відділи: агротехнічний, селекції і захисту рослин, агрохімічний, луківництва та оцінки кормів. Парк сільськогосподарських машин інституту складався з двох тракторів, двох сінокосарок, чотирьох сівалок, лобогрійки, молотарки і тракторної снопов’язалки. Не вистачало збиральних машин. Основні сільськогосподарські роботи виконували 25 робочих коней та чотири пари волів. Крім того, на інститутській фермі було 13 дійних корів, 13 голів молодняка великої рогатої худоби і два бугаї.
Частина учнів закритих німцями середніх і неповних середніх шкіл була залучена до навчання у ремісничих (професійних) школах. У травні 1942 року почала роботу Полтавська школа механічної обробки дерева, де навчалося 270 учнів, а з 1 вересня цього ж року - реміснича школа, яка готувала майбутніх робітників з 12 різних професій. До навчання в ній приймали юнаків, починаючи з чотирнадцятирічного віку і з освітою 4-7 класів. Учні забезпечувалися гуртожитком і харчуванням. За виконану під час виробничої практики роботу вони одержували платню в розмірі 0,75 крб. в день.
На початку 1942 року при Полтавському краєзнавчому музеї відкрилася художньо-промислова школа для дівчат. 16 вересня цього ж року вона була перетворена на учбово-професійні майстерні, де навчалося 150 дівчат. Майстерня мала п’ять відділень (цехів): художньої вишивки, в’язання, килимарства і ткацтва, пошиву білизни і верхнього жіночого одягу та дитячого і чоловічого одягу. Професійну підготовку молоді здійснював також Лісовий технікум у Зінцях під Полтавою, куди приймали юнаків із семирічною освітою, та школа культурних господарок у приміському селі Мачухи, де дівчат навчали шити, вишивати, готувати страви та виховувати дітей.
В умовах окупації відновили роботу практично всі довоєнні музичні навчальні заклади. На початку лютого 1942 року в Полтаві почали працювати дитяча музична школа імені М. Леонтовича та музичне училище імені М. Лисенка.
Відновили роботу, хоча й не повністю, також дошкільні заклади Полтавщини. На більш як 78 тисяч жителів Полтави діяло 9 дитячих пансіонатів, два притулки для дітей-сиріт та два садки для дітей, чиї батьки були зайняті на виробництві. Не припиняв роботу і Ковалівський дитячий будинок, де виховувалося понад 100 дітей-сиріт, частина з яких була інвалідами. В дитячому будинку працювали дві майстерні, де вихованці здобували необхідні фахові знання по ремонту взуття і лозоплетінню. 4 серпня 1942 року у Паськівці був відкритий другий у Полтавському районі дитячий будинок з початковою школою при ньому, тут перебувало 30 дітей-сиріт. Велику допомогу в їх утриманні, зокрема продуктами харчування, подавали місцеві жителі.
Таким чином, спроба українських патріотів відродити в умовах ворожої окупації національну школу, яка б давала дітям повноцінні знання і готувала їх до вступу до вищих навчальних закладів, закінчилася невдачею, сподівання виявилися марними. Відкриті з дозволу окупантів початкові, так звані народні, та професійні школи готували з українців покірних і слухняних виконавців чужої волі, дармову робочу силу для гітлерівського райху.