Є гарна приказка: зронила мене мати, підняли люди, зрізали голову, дістали серце, дали пити - і я стало говорити. Про що це?

Мова йде про гусяче перо. Підняли його, зрізали під кутом кінчик, трохи розщепили, опустили в чорнило і стало воно писати, тобто говорити, розповідати.

Гусячим пером писали і Котляревський, і Гоголь, і Пушкін, і Шевченко, і Лермонтов. Взагалі гуси не тільки Рим рятували, але й близько тисячі років давали пристрій для

письма. Не кури, качки та індики! Тільки гуси. Гарно підібране та обточене перо високо цінувалось і могло бути чудовим подарунком. У петербурзькому музеї О. С. Пушкіна ми бачили гусяче перо у розкішному футлярі, подароване поету німецьким побратимом Ґете.

Отже, наш Котляревський всі свої твори написав саме за допомогою цієї нехитрої штуки. Та чи настільки легко писати гусячим пером? Виявляється - ні. По-перше, треба виробити навик, по-друге, перо повинно було мати правильний зріз та обточку.

Були й свої "секрети". Перо брали з лівого крила, бо його вигнута частина краще підходить для писання. Відповідно, для лівші - перо з правого крила. Були певні правила підготовки: знімали дрібні пір’їнки з нижньої частини, а потім замочували перо у воді на цілу ніч, щоб краще гнулось. І це ще не все. За тим ставили перо у гарячий пісок на декілька годин. Після цього - найскладніші операція: робили надріз під кутом 45 градусів, напроти - крихітний розщеп, щоб уникнути клякс. Для цього використовували спеціальний маленький ніж - перочинний. Ось звідки ця назва! Кінчик пера тебе було ще й легенько затупити.

Пера продавали пачками по 25 штук. Гадаємо, що Котляревський як людина, що мала власне господарство і власних гусей, не вдавався до зайвих витрат, виготовляв свої. Це означає, перші твори нової української літератури були написані вітчизняними (полтавськими!) гусячими перами.

А чорнила теж самі виготовляли. Навесні, коли розвиваються на дубах молоді листочки, на них налітає крихітна комаха - гала. У неї довгий і тонкий ніс. Ним вона вводить свого роду "вірус", рослина захищається і в тому місці до осені утворюється "горішок", який при розтиранні у порошок та поєднані з водою дає дає рідину чорного кольору - чорнило.

На поч ХІХ ст. чорнильниць було величезне різноманіття: бронзові, латунні, мармурові, черепахові, скляні. І форми їх, і вартість, і стильність залежали від смаку власника. У Котляревського на письмовому столі знаходиться бронзова

чорнильниця на мармуровій дошці. Разом з пером це один з головних атрибутів його праці. Людина скромного достатку, але вишуканого смаку, Іван Петрович любив оригінальні речі, що були його творчими супутниками.