Борис Грінченко. Коло стерна нашого національного життя

08.12.23, 10:22

«Як саме житиме наше я після того, як зникне тіло – не відаю. Але відаю певне, що на цій землі можна й після того жити тільки одним: зробленим во ім’я правди і світла ділом. І через те все життя людини, достойної зватись людиною, мусить іти на те, щоб це діло зробити – по своїй промозі», – 9-го грудня минає 160 років від дня народження Бориса Грінченка. Ким він був і залишається для України: знаним поетом, прозаїком, драматургом? Видатним укладачем чотиритомного тлумачного «Словаря української мови»? Феноменальним науковцем, автором низки ґрунтовних етнографічних, мовознавчих, літературознавчих праць, історичних нарисів? Патріархом національної педагогіки, котрий створив авторський підручник «Українська граматика до науки читання й писання», власний буквар і саморобну читанку «Рідне слово»? Національно свідомим політиком: одним із співорганізаторів Революційної української партії, очільником лівої течії РУП, співкерівником «Просвіти», активістом Братства тарасівців? Редактором низки українських періодичних видань? Ким?..

Цей допис до ювілею видатного українця підготували бібліотекарі бібліотеки-філії №1 ЦБ Полтавської МТГ.
Борис Грінченко народився в рік сумнозвісного Валуєвського циркуляра… В родині майбутнього просвітника спілкувалися виключно російською: батько, хоча й знав українську, вживав її лише з селянами, мати – росіянка не в першому поколінні – вивчила українську лише з роками, аби читати твори старшого сина. Якось тринадцятирічному Борисові, що змалку вирішив стати письменником, потрапив до рук «Кобзар». Якраз тоді він, учень реальної школи, прибув до батьків на канікули і на горищі, в старій скрині серед закинутих речей, знайшов Шевченкову книгу, яка його так вразила, що і вірші, й оповідання, і свій журнал почав писати лише українською. Шевченко здавався йому пророком, який «торкається головою неба».

Згодом став народним учителем: працював у школах Харківської, Сумської та Катеринославської губерній. Коли у селі Олексіївка (нині це територія Перевальського району Луганської області) родина Алчевських відкрила школу, де навчання велося українською мовою – викладав там, але після Емського указу українська мова у школі була заборонена. Христина Алчевська обрала: краще хоча б російською, але дати освіту більшій кількості дітей, ніж взагалі не викладати. А ось Борис Грінченко притримувався іншої думки: «українці повинні служити Україні й українській, а не московській освіті. Поважаючи московську освіту на московській землі, я не можу інакше, ніж негативно, поставитися до московської освіти на українській землі»…

Безперечно, як і будь-який митець, він бачив себе зануреним виключно в красне письменство. Рідним і найближчим друзям зізнавався, що хотілося хоч би на два роки поринути в літературну працю… Та упродовж всього життя жертовно ставився до власної творчості, аби реалізувати громадянський обов’язок перед темним людом та Україною. Вільно володіючи чеською, німецькою, польською, французькою мовами, сумлінно вивчаючи італійську та норвезьку, він багато перекладав. Бібліографічні дослідження, нотатки та роздуми щодо шляхів розвитку національної освіти, напрацювання фольклорного та етнографічного матеріалів для нових монографій…
«Якщо Грінченка одного залишити на безлюдному острові, той сам переробить усю українську роботу», – жартома стверджував Микола Лисенко. Цікаво, що коли постало питання щодо упорядника «Словника української мови», який вже не перший рік напрацьовувала редакція журналу «Київська старовина», саме Микола Віталійович особисто наполягав на кандидатурі Бориса Грінченка. Первісно лексичний матеріал нагромаджували Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Павло Житецький, Іван Нечуй–Левицький, Дмитро Яворницький, інші мовознавці й літератори. Первісно словник обіймав 49 тис. слів. За два роки Борис Грінченко зробив те, що за сорок років не спромоглися зробили попередники: разом із дружиною Марією Миколаївною, котра тоді вже виступала під літературним псевдонімом Марії Загірньої, з головою вони поринули у роботу: належало не лише впорядкувати, але й вибудувати струнку наукову систему, відредагувати та значно доповнити (плюс 19 тис. слів) Словник, чотири томи якого зрештою налічували близько 68 тисяч слів. Як для початку ХХ століття це був найповніший і лексично найдосконаліший український словник. Праця виявилася настільки фундаментальною, що на словнику Грінченка ґрунтувався український правопис, прийнятий у 1920-х роках, а з деякими змінами – чинний і нині.
«Працюйте якомога найбільше, щоб стати добрішими, чеснішими. Коли що надумаєте гарного, так робіть не гаючись, коли к тому будуть підходящі обставини. Працюйте якомога більше для братів своїх», – неймовірно, але буквально за два дні до смерті тяжко хворий Борис Дмитрович будував плани…

Кого втратила Україна в особі Бориса Грінченка, сказав у прощальній промові Сергій Єфремов: «Не стало Того між нами, Кого звикли ми і в негоду, і в спеку палючу, і в люту хуртовину бачити завжди за роботою на нашій вбогій, занедбаній ниві, коло стерна нашого національного життя».
Знаймо, бо ми того варті!