1934 року старшокурсника інженерно-будівельного інституту й активного учасника студентської самодіяльності запросили на прослуховування до Харківської державної консерваторії. З огляду на виняткової краси голос тавидатні сценічні дані всі члени приймальної комісії рекомендували Бориса Гмирю на навчання, а за особистим розпорядженням тодішнього наркома освіти, як виняток із правил, йому дозволили відвідувати лекції і в будівельному, і в консерваторії. За два місяці Борис опанував попередню програму, за підсумками ж другого семестру навчання, взагалі, став першим на курсі. Професор Павло Васильович Голубєв не лише ставив вокал і розкривав голос молодого лебединця, він допомагав синові муляра позбавитися характерного акценту, навчав зі смаком одягатися, триматись у суспільстві. Здобувати досвід належало поволі – у невеликих партіях, які давали у Харківському театрі опери та балету. Буквально кількох років вистачило талановитому співаку, щоб зробити ім’я, яке стало для нього і нагородою за щоденну важку працю, і карою, бо багатьом жити не давав чужий успіх.

Коли влітку 1941-го в суцільному пеклі розгубленості й плутанини, Борис Гмиря дістався до Києва, потяг, яким евакуювали трупу Оперного, давно пішов. У товарняку з біженцями, правдами й неправдами дістався до Харкова, а вже наприкінці жовтня 6-а німецька армія ввійшла до міста… Аби вижити в ті жахливі місяці окупації, Борис Гмиря повернувся на сцену Харківського оперного театру, а у квітні 1942-го разом із хворою дружиною перебрався до Полтави, де на базі Полтавського музично-драматичного театру імені Миколи Гоголя було створено оперний театр. Згодом перебування в окупації стане для мільйонів людей ганебним тавром, так ніби не їх покинули напризволяще, а вони самі перейшли до ворога... У повоєнні роки співак змушений був і терпіти кпини «бійців ташкентського фронту», і миритися зі знущанням з його таланту: замість басових партій в Київському оперному театрі йому доручали виконувати партії для баритона та тенора, що призводило до деградації голосу. Врешті-решт, його взагалі змусили залишити Київський оперний, то ж до кінця життя співак концертував. Чехословаччина, Болгарія, Польща, Угорщина, КНР, Югославія, Алжир, Ліван, Туреччина замиготіли у графіку турне. Далі країн соцтабору артиста не пускали: відомо, що в особистому архіві Бориса Романовича збереглися п’ять рукописів концертних програм, підготовлених для гастролей до Сполучених Штатів, але жодне турне не відбулося, як не відбулися гастролі в Канаді, Великобританії, Франції, Іспанії та Італії…

До кожної аудиторії Борис Гмиря добирав свій ключик: «Повсякчас слід відчувати зал, шукати шлях до серця слухача. Так, у різний час дорога ця змінюється, тому що люди змінюються». У його вокальній майстерності все було поєднано ідеально та досконало, як у природі – просто й незбагненно. За унікальний голос бас-со-абсолюто, що дозволяв виконувати баритонові, басові і тенорові партії водночас, його називали Борисом Великим… Декілька мільярдів грамплатівок із записами виступів митця – справжній Еверест на тлі золотих дисків навіть добре розкручених представників сучасного шоубізнесу. У доробку Бориса Великого 44 оперні партії, 75 арій, 300 українських народних пісень та романсів, 341 твір закордонної класики, 85 фрагментів з вокально-сценічних та симфонічних творів. Борис Гмиря донині залишається єдиним артистом, котрий записав повноцінний вокальний цикл «Шевченкіана», неперевершено виконавши 24 музичні твори на поезії Кобзаря.

«Співав я з дитинства… Взагалі, сім’я і весь рід наш співучі», – майбутній співак із розкотистим басом Борис Романович Гмиря народився 5 серпня 1903-го в містечку Лебедині Лебединського повіту Харківської губернії у бідній багатодітній родині, що належала до старовинного козацького роду Слобожанщини.
Знаймо, бо ми того варті!