Битва литовського князя Вітовта на Ворсклі з золотоодинцями, яка відбулася 12 серпня 1399 року на теренах Полтавської землі, була однією з найбільших битв середньовіччя. Її також називають «битвою народів», так як проти золотоординських ханів Темір-Кутлука та Єдигея на стороні Вітовта в ній виступили литовці, русичі, поляки, німці, татари Тохтамиша. Але, на жаль, в більшості історичних видань та підручників, особливо радянської доби, ця битва, яка мала доленосне значення для багатьох європейських народів, згадувалася лише кількома рядками.
Та й насправді ця сторінка нашої історії чомусь виявилася настільки мало вивченою, що не встановлено навіть конкретного місця , де саме відбулася ця битва, й припущення істориків щодо цього суттєво різняться. хоча знаходженням вірогідного місця битви займалося чимало вчених. Серед ймовірних виділяють два райони: південно-західніше Полтави (села Сокілка – Кишенька – Орлик) та північно-східніше міста. Особистий історик шведського короля Карла ХІІ Густав Адлерфельд, написав у своєму щоденнику, Полтавська битва 1709 року відбулася на тому ж полі, де була розбита армія Великого Литовського князя Вітовта. Під час археологічної експедиції 1911 року, яку проводив на полі Полтавської битви офіцер шведського Генштабу Карл Беннедич, у районі пам’ятника шведам від співвітчизників були відкриті поховання, вік яких за кольоровими таблицями становив 500 років, тобто їх можна віднести приблизно до ХІV ст. У 1856 р. один із дослідників полтавської минувшини Г. Данилевський у ході спростування версії щодо походження назви урочища «Побиванка» від місця, де нібито остаточно були розбиті шведи 1709 р., зазначив: «Є інші, більш правдиві твердження, що це місце, а саме яр Побиванки, біля села Петрівка, де зовсім не було славнозвісної січі шведів, названий так від кровопролитної перемоги, одержаної задовго до шведів над татарами, які часто приходили сюди з Криму».
В 1389 році хан Золотої ОрдиТохтамиш наважився на війну із своїм колишнім покровителем еміромТимуром. У 1391 році військо Тохтамиша було розгромлено арміями Тимура при Кундурчі, а в 1395 році зазнало поразки в долині річки Терек, внаслідок чого Тохтамиш втратив усі свої володіння на схід від Волги. Під час цієї війни Тимур зруйнував золотоординські міста, які арабські мандрівники називали «зосередженням наук та багатств», зокрема Хаджі-Тар-хан (А́страхань) та Сарай аль-Джадід (Сарай Берке).
Після поразки у війні з Тимуром Тохтамиша скинула з ханського трону партія на чолі з ханом Заволзької орди Тимуром-Кутлуком та еміромЕдигеєм, котрих підтримував Тимур. Тохтамиш був змушений втекти у Литву до Великого князя Вітовта. Деякий час проживав з родиною у Києві та в м. Ліді (тепер Білорусь). Коли Тохтамиш попросив Вітовта про допомогу в поверненні ханського трону, великий князь погодився.
У 1398 армія Вітовта спустилася вниз Дніпром і атакувала північний Крим, а тоді повернула на схід і дійшла до річки Дон[3]. За іншими даними, Вітовт здійснив два окремих походи: у 1397 на пониззя Дону і в Крим, і у 1398 — через Поділля на чорноморське узбережжя біля гирл Дніпра й Південного Бугу.[4]
Встановлення сюзеренітету ВКЛ над улусами Курумиши і Манкерман (південноруськими землями) було оформлено у 1398 році особливим ярликом Тохтамиша, яким Золота Орда в його особі формально зрікалася прав власності на ці землі, поступаючись ними на користь правителя ВКЛ. Вітовт уклав з Тохтамишем угоду, за якою зобов’язувався допомогти тому поновити владу в Орді, а останній, після ретронізації, мав допомогти Вітовтові підкорити Велике князівство Московське і всю Русь. Умови угоди стали широко відомі, й невдовзі правитель ВКЛ опинився майже в повній політичній ізоляції.[4]
Окрилений своїм успіхом, Вітовт проголосив, із папською підтримкою, хрестовий похід проти татар. Але військову та дипломатичну підтримку він отримав лише від Польщі, а також з Волощини і від німецьких лицарів.
Об’єднана армія Вітовта почала збиратися в Києві ще навесні 1399 року. Вона включала, за деякими (можливо, перебільшеними) відомостями 75 тисяч русинів (українців), литовців, білорусів, татар Тохтамиша, поляків, молдаван, волохів, а також до 500 Тевтонських лицарів під командуванням Маркварда фон Зальцбаха. Військо Вітовта вийшло з Києва8 серпня, і через кілька днів підійшло до місця майбутньої битви на річці Ворсклі (кордоні улусу Манкерман), біля Більська, де раніше на старих скіфських валах стояла литовська фортеця[джерело?], там його зустріло набагато менше (20-тисячне) татарське військо під проводом Тимура-Кутлука, котре втім за три дні значно посилили війська Едигея. За іншими даними, зустріч ворогуючих сторін відбулася 5 серпня.[4] «В лето 6907 Тамерлангь царь татарскій, пойде на Рускую землю, изыйде же противу его Витольть со всею силою своєю… й снійдеся с Тамерланом на Ворсклъ».
Коли дві армії зустрілися, Тимур-Кутлук запропонував триденне перемир’я начебто для того, щоб дозволити обом сторонам приготуватися до битви; але насправді за ці дні до його війська прибуло підкріплення. Очікуючи підходу з Криму війська еміра Едигея, хан Тімур-Кутлук вступив у переговори, але Вітовт зажадав щонайменше визнання його верховної влади над Ордою, сплати щорічної данини і карбування на ординських монетах Вітовтового «знамення».
Генеральна битва відбулася 12 серпня, за кілька годин до заходу сонця і завершилася оточенням і майже цілковитим винищенням армії Вітовта. Коли нарешті битва розпочалася, план Вітовта передбачав, що литовське шикування буде спиратися на табір із возів, який мав зупинити атаку татарської кінноти та наступне її знищення вогнем розташованих у таборі гармат, які привіз з собою загін тевтонських лицарів. Але Тимур-Кутлук вдався до звичайної татарської тактики, перевіреної часом: тактичного відступу. Військо Вітовта спіймалося на цю хитрість (можливо, через дії окремих загонів та неможливість повного контролю з боку Вітовта над такою великою й різнорідною силою), залишило табір та кинулося переслідувати татарську кінноту.
Коли хрестоносці достатньо віддалилися від свого табору, несподівано позад них з’явилися загони Едигея і Тимура-Кутлука, оточивши кінноту хрестоносців. У цей момент Тохтамиш вирішив, що битва програна і втік з поля битви зі своєю кіннотою (також звичайна тактика татар-союзників). Татари Едигея захопили литовський табір і використали його артилерію для знищення кінноти Вітовта[5].
Більшість руських та литовських удільних князів, які брали участь у битві, загинули, сам Вітовт ледве врятувався. Близько 20 князів було вбито. Серед вбитих були, наприклад, князі Коріятовичі — Гліб та Семен, князь МолдовиШтефан Мушат та двоє його братів (четвертий брат зазнав важких поранень), багато близьких родичів Вітовта, включаючи героя Куликовської битвиДмитра Боброк-Волинського, князів Дмитра Ольгердовича, та його рідного брата Андрія Полоцького. Переможні татари обложили Київ. «І Християнська кров потекла як вода, аж до Київських стін», як записав літописець. Татари пограбували руські землі, що простягалися на захід аж до Луцька.
До цієї поразки Вітовт проводив політику «великого княжіння на всій Руській землі», розбудовував на півдні українських земель систему опорних укріплень, розширював територію Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського. Однак, поразка литовсько-руських військ у битві на р. Ворсклі 1399 р. перекреслила мрії Вітовта про об’єднання в межах литовської державності всієї Русі. Після цієї поразки зупинилось становлення самостійної Литовсько-Руської держави, й Вітовт вимушений був йти на зближення з Польщею[джерело?].
Його держава також втратила важко здобутий вихід до Чорного моря, оскільки татари пройшли степами аж до Молдавії, руйнуючи рештки присутності литвинів у причорноморських степах[7]; на ці землі ніхто не претендував аж до появи Кримського Ханства, яке порвало свої зв’язки із Золотою Ордою через 42 роки після битви.
Тимур-Кутлук загинув у битві, а Тохтамиш провів останні сім чи вісім років свого життя у вигнанні, перш ніж його підступно вбили у Сибіру в 1406 році за наказом хана Шадібека.
Вітовт був змушений залишити свої плани відокремлення Литовсько-Руської держави від Королівства Польського, і приєднався знову до свого двоюрідного брата Ягайла (Віленсько-Радомська унія1401 року). Він також змінив напрямок литовської експансії з південного на західний (проти недавніх союзників тевтонських лицарів).
Проблема тевтонських лицарів у битві на Ворсклі[ред. | ред. код]
І Версія: у битві брав участь великий загін тевтонців[ред. | ред. код]
Найбільш детальні відомості про участь тевтонців у битві на Ворсклі 1399 р. дає нам хроніка Йогана фон Посільге. За Хронікою, у війську Вітовта було «100 списів» тевтонців. Точний склад «списа» як військового підрозділу невідомий. «Спис», як правило, складався з лицаря і його зброєносця, кількох лучників, копійників, мечників (склад підрозділу визначався заможністю лицаря, який міг виставити від кількох до кількох десятків воїнів). У ще одній орденській хроніці зазначено, що в бою взяло участь 1600 вояків Тевтонського ордену. Таким чином, «спис» складався із 16 вояків (1 лицар і 15 інших).
У хроніці Йогана фон Посільге зазначено, що в бою загинуло 9 знатних орденських братів. Окрім них загинули лицарі — Ханнус (Hannus, можливо — Ганс) та Томас Зорвілле (Thomas Sorwille). Якщо вірити свідченням хроніста, то в бою загинуло тільки 11 із 100 лицарів, тобто 11 % від їхньої чисельності. Якщо хроніст наводить правдиву інформацію, то виходить що тевтонці мали найменші втрати серед частин війська Вітовта. Дані підрахунки також є неоднозначними, адже в іншій орденській хроніці зазначено, що з бою повернулося тільки 3 лицарі.
ІІ Версія: У складі війська Вітовта на Ворсклі був нечисленний загін тевтонців[ред. | ред. код]
Для багатьох дослідників цифра у 1600 тевтонців є досить сумнівною. Орден не мав таких значних людських ресурсів, щоб виставити для допомоги Вітовту більшість своєї кавалерії. Відомо, що тевтонців очолював Марквард фон Зальцбах — комтурРагніта (замок і область на річці Німан, нині Калінінградська область Російської федерації). З логічної точки зору комтур не міг командувати великим військом. Комтурство могло виставити від 12 до кількох десятків лицарів (комтурства Тевтонського ордену були невеликі), але аж ніяк не 1600 вершників. У 1400 році чисельність усіх лицарів Ордену в Пруссії налічувала близько 1000, німецьких землях — 620 чол., Лівонії — 200—250. Доручити загони з інших комтурств (в ідеалі комтурство мало виставляти 12 лицарів) теоретично Маркварду могли, проте це малойомвірно. Велике, як для Тевтонського ордену, військо в 1600 чол. мав би очолювати воєначальник вищий за статусом (наприклад, маршал ордену).
Через складність підрахунків і різні свідчення в джерелах, невідомо якою була чисельність тевтонців у війську Вітовта у день бити на Ворсклі. Тому дослідники називають всі чотири цифри, що наводять джерела — 100, 400, 500 і 1600. Загалом є очевидним факт, що підрозділ тевтонців брав участь у Ворсклинській битві. Враховуючи той факт, що у битві загинуло як мінімум 11 лицарів, то, очевидно, найменша цифра в 100 не витримує критики (у Ордені на 1 лицаря припадало 10–20 інших вояків).
Шведський історик XVIII ст. Густав Адлерфельд у своєму дослідженні «Військова історія шведського короля Карла XII з 1700 р до Полтавської баталії 1709 р написана королівським камергером Густавом Адлерфельда за особистим наказом Його Величності» (Амстердам, 1740), посилаючись на Мартіна Кромера, писав, що Полтавська битва 1709 року сталася на тому самому полі, де колись була розбита армія великого князя литовського Вітовта.
По дорозі відступу війська Вітовта до Більська, неподалік Лихачівки, знаходиться відома в народі «Вітовтова Могила» — великий пам’ятник-курган (за твердженням дореволюційного церковного історика В. Курдиновського, «пам’ятник битви Вітовта з Тамерланом»).
Сталеві стріли, наконечники стріл, бойові ножі, лати, кольчуги та інші артефакти, знайдені ще в дореволюційний час в Більську Котелевського району та його околицях, дали підставу історику Леву Падалці вважати, що саме тут було остаточно розбито військо Вітовта[8].
Ляскоронський вважав місцем поховання загиблих у битві татар курган неподалік Кишеньок, проте пізніші археологічні дослідження довели що він належить до давньоруських часів.
За чисельністю військ, що взяли участь у битві 1399 р., вона не поступалась Куликовській (деякі вчені вважають, що була більш чисельною) і приблизно в три рази перевищувала Грюнвальдську битву 1410 р. (дані польського історика Стефана Кучинського). Тобто, з обох боків у битві на Ворсклі 1399 р. брали участь не менш ніж по 100 тисяч воїнів.
Щоб краще уяснити роль і місце цієї битви в нашій історії, повернемося назад на кілька десятиліть від цієї дати. Після татаро-монгольського нашестя в 1238—1240 роках і розорення Давньоруська держава припинила існування, встановилося панування завойовників. На тривалий час більшість руських земель прийшла в запустіння, а їхнє населення змушене було платити данину ханам Золотої Орди. Минуло більше століття, аж поки Південна Русь почала звільнятись від ординського панування і потрапила під владу литовських князів.
Процес приєднання південно-західних руських земель не був однозначним. Тут були сталі мирні контакти, засновані на спільності економічних та політичних інтересів, на укладанні шлюбів і союзів з окремими князівськими домами руських земель, на практиці прилучення литовських династій до «руської віри» — православ’я. Були тут і збройні сутички, цілком природні для епохи феодальних війн, княжих міжусобиць і поступового подолання феодальної роздробленості.
Ймовірно, що просування Литви на південно-руські землі було узгоджене із Золотою Ордою, і, таким чином, їхнє приєднання здійснено на договірних засадах — установлення свого роду кондомініуму (спільного правління) Орди та Литви над цими землями-князівствами.
Звертаючись до XIV ст. і ведучи мову про становлення у цей час Руської національної держави, історики радянської доби в основному мали на увазі лише Московську державу, «забуваючи», що князівство Гедиміна й особливо його наступників у більшій мірі стало руським, ніж литовським. Велике Литовсько-Руське князівство по суті висувало програму відновлення колишньої цілісності Русі, стало на шлях об’єднання руських земель. З особливою наполегливісттю й послідовністю проводив цю політику князь Ольгерд (1345 — 1377 рр.).
3 приєднанням земель Південно-Західної та Західної Русі Литовське князівство стало великою феодальною державою, де більшість становило руське населення. На деякий час Велике Литовсько-Руське князівство перевищило за територією Велике Владимирське князівство. Руські землі з їхньою вищою культурою, правом справляли великий вплив на політичне й суспільне життя Литовської держави. Руська мова була державною, нею писалися офіційні документи, діяли старі закони, що ѓрунтувалися на «Руській Правді». Відомий дореволюційний історик О. Я. Єфименко писала: «Справжнє переваження руському елементові у Литовській державі дав Ольгерд... У державі цій первісний складовий її елемент — Литва — майже губився у стихії руської народності навіть у чисельному й територіальному відношеннях, вже не кажучи про культурність: понад 9/10 території держави займав руський народ».
НЕБЕЗПЕЧНИЙ ВОРОГ
У 90-х рр. XIV ст. Золота Орда, зміцнившись за правління хана Едигея, дедалі активніше протидіє консолідації земель Південно-Західної та Західної Русі та сприяє ослабленню самого Литовсько-Руського князівства. Великий литовський князь Вітовт прагнув, уникаючи союзу з Московським князівством, ослабити вплив Золотої Орди, а з часом стати єдиним володарем у Східній Європі. 1397 і 1398 рр. він здійснив два успішних воєнних походи в пониззя Дону та Дніпра. Узявши у полон кілька тисяч ординців, захопивши великі череди худоби і спустошивши багато поселень, війська Вітовта примусили основні ординські сили відступити до Криму й на Кубань. Успіху походів Вітовта сприяла й міжусобна боротьба ординських воєначальників. Найсерйознішими конкурентами в боротьбі за владу на цей час серед них були хан Тохтамиш і темник Едигей. У 1395 р. у грандіозній битві на річці Терек війська Тохтамиша були вщент розбиті військами грізного середньоазійського правителя Тимура (Тамерлана). Тохтамиш утік в Литву. Вітовт дозволив йому оселитися в Києві зі всією своєю сім’єю, маючи намір використати його у своїх політичних планах. Націлюючись на об’єднання всіх руських земель під своєю егідою, Вітовт шукав союзників проти московського князя і проти ставлеників Тимура в Орді — ханів Темір-Кутлуя (ще Темір-Кутлука або Тімур-Кутлуга) та Едигея. Як свідчать літописи, Вітовт і Тохтамиш «... завещаваша меж собою Тахтамышу сести на Орде и на Сарай, и на Болгарех и на Астрахани, и на Озове, и на Яицкой Орде, а Витофту сести на Москве, и на Великом Новеграде и Пскове ...», тобто на великому княжінні на всій Руській землі. Тому на вимогу Едигея : «Выдай ми царя былаго, Тахтамыша, врагь бо ми есть...» Вітовт відмовився і почав готувати свої війська до нового походу на Золоту Орду.
У 1398 р. Тохтамиш із Вітовтом уклали угоду про спільні дії в боротьбі проти своїх внутрішніх і зовнішніх суперників. Згідно з договором, Тохтамиш обіцяв допомогти захопити Московське князівство і всю Північно-Східну Русь. Вітовт отримав також від колишнього правителя Орди ярлик на підвладні Литві українські та білоруські землі, що мало значну вагу у татарсько-литовських взаєминах. Але ці дії Тохтамиша не слід розглядати як відмову ординських правителів від традиційної тактики заохочення суперництва між руськими князівствами, від прийомів, спрямованих на підтримку рівноваги між ними, що завжди використовувалися для збереження влади над загарбаними землями. Ця угода скоріше була тимчасовим компромісом між правителем Литовсько-Руського князівства та претендентом на роль правителя Орди. І Тохтамиш, і фактичний правитель Золотої Орди Едигей не змінювали своєї політики щодо російських, білоруських та українських земель.
Вирішальний похід Вітовта на Золоту Орду почався влітку 1399 р., але цьому передувала тривала підготовка. Літописи одностайно повідомляють, що було зібрано величезне військо, яке включало литовські полки, загони татар Тохтамиша, близько 500 хрестоносців, 400 воїнів із Польщі, загін волоського господаря. Але основну силу становили ополчення з українських, білоруських та російських земель на чолі з Борисом київським, князями волинськими, Андрієм Ольгердовичем полоцьким і його братом Дмитром брянським, Глібом смоленським та ін. Літописи називають у рядах війська Вітовта п’ятдесят руських князів, серед них виявилися і ті, що прославилися у Куликовській битві: воєвода Дмитрія Донського Дмитро Боброк-Волинський та брати Андрій і Дмитро Ольгердовичі.
Однак історики відзначають різницю в цілях Вітовта і Дмитрія Донського. Московський князь вийшов назустріч Мамаю, щоб запобігти нашестю на Русь, Вітовт ополчився на Орду і рушив військо, щоб скинути ставлеників Тимура й віддати ординський престол Тохтамишу. З одного боку, ця подія показує зміну у співвідношенні сил між Ордою і руськими землями, знаменує упадок ординської влади над Руссю, упадок авторитету Орди у Східній Європі. З другого боку, наступальні дії заради Тохтамиша (чи в основному заради нього) не могли зрівнятися з надихаючими цілями московського війська. Поразка на Куликовому полі призвела б до непоправних бід, ледве не до повної загибелі Північно-Східної Русі. Зібране із різнорідних елементів, не об’єднане спільністю мети, не привчене до взаємодії військо Вітовта повинне було зустрітись з ординським, яке до часу цієї зустрічі не втратило своїх бойових якостей.
Велика воєнно-політична підготовка йшла і в таборі противників Вітовта. Понад рік збиралася величезна золотоординська армія, повільно стягуючи сили до кордонів Литовсько-Руського князівства. До неї входили також воїни всіх васалів — східно-руських князів. У цей час Едигей направив у Вільно посольство з повторною пропозицією видати Тохтамиша. Вітовт категорично відмовляє ординським послам: «Язъ царя Тахтамыша не выдамь, а со царемь Темиръ-Кутлуемъ хощуся видети самъ».
Весною 1399 р. велика ординська армія зосередилась в степах південного Лівобережжя. За деякими далеко не повними даними, ординські війська нараховували близько 100 тис. чоловік.
Навесні того ж року Вітовт з’явився в Києві, куди прибували полки з різних князівств. На початку липня армія Вітовта вирушила з Києва лівим берегом Дніпра на південь. Після походів на Орду в 1397 і 1398 р. Вітовт оселив у своїх володіннях кілька тисяч татар, особливий загін яких очолював Тохтамиш. Руські літописи та литовські хроніки не зафіксували даних про кількість війська, зібраного Вітовтом, але, якщо взяти до уваги, що Д. Донський з порівняно меншої території зібрав 100 тис., то Вітовт із усього Литовсько-Руського князівства міг зібрати значно більше військо. В будь-якому разі воно, певно, чисельно не поступалось ординському.
Наприкінці липня армія Вітовта досягла нижньої течії р. Ворскли і зупинилася на її правому березі. «Витовт стоашу на другой стране реки Ворсклы, во обозе, в кованых телегах на чепех железных, со многими пищалми и пушками и самостреломи», — зазначав літописець. Незабаром на лівому березі з’явилися золотоординці.
«ПОКОРИСЯ І ТИ МЕНІ»...
Перед битвою почалися переговори. Є свідчення, що хан Темір-Кутлуй був наляканий величезним військом Вітовта і послав спитати: «Чого ти на мене прийшов? Я твоєї землі не брав, ні городів, ні сіл твоїх». Вітовт передав з ординськими послами відповідь із словами погроз: «Бог покорил мне все земли, покорися и ты мне и буди мне сын, а яз тебе отец, и давай ми всяко лето дани и оброки» (Никонівський літопис).
Якщо вірити в достовірність цього діалогу, то треба визнати, що такою мовою з ханом Орди ніхто не говорив, така відверта впевненість у своїх силах збентежила Темір-Кутлуя. Він затягував переговори, очікуючи приходу ординського темника Едигея. Вітовт висунув ще більш принизливі вимоги: чеканити на ординських монетах клеймо литовського князя. Темір-Кутлуй не зважувався на битву і вдавав, що з усім погоджувався. У цей час із кількома тисячами ординців підійшов Едигей. Він переконав Темір-Кутлуя розпочати й особисто очолив золотоординське військо. У переговорах з Вітовтом він не лише відкинув вимоги литовського князя, а сам висунув принизливі вимоги: «По праву ти взяв нашого хана у сини, тому що ти старий, а він — молодий; але я старіший ще за тебе, то слід тобі бути моїм сином, данину давати кожне літо, клеймо моє чеканити на литовських монетах» (Никонівський літопис).
Це, безумовно, був виклик на бій. Настало 12 серпня 1399 р., на берегах Ворскли розігралась одна з найбільших битв середньовіччя, в якій Вітовтові та його союзникам було завдано страшної поразки.
Полки Вітовта першими рушили на ординців. Удар прийняли тумени Едигея. Вітовт застосував артилерію, пищалі та арбалети. Перший натиск його полків міг бути розцінений як удача. Кінні тумени Едигея подалися назад. Але успіх був позірний. Орда, вірна своїй тактиці, втягувала в бій якомога більше сил супротивника. І те, що за розповідями очевидці
План роботи
Шукайте нас у соцмережах
Закони України