Це був прекрасний час розквіту українського поетичного кіно, і він став його органічною частиною…

Іван Миколайчук… Дебютувавши у ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та зігравши Івана Палічука у безсмертних «Тінях забутих предків», він одразу став всезагальним улюбленцем.

Доля послала йому 34 ролі у фільмах, більшість із яких увійшли до золотої колекції українського кіно. Може, тому й увійшли, що пропустив їх через своє серце, засвітив своїми, одному йому притаманними, барвами…

«Кіно здавалося мені мистецтвом високим і витонченим. Мене вразило, що великі й найбільш напружені, найбільш емоційні епізоди могли розігратися без будь-яких слів, що природною, «нефорсованою» пластикою можна передати найтонші і найневловиміші нюанси. І найбільше потрясіння – крупний план, коли бачиш очі людини і в них читаєш усе», – пояснював він своє перше захоплення кінематографом. Він активно знімається – після «Тіней…» і «Сну» на екран виходять «Анничка», «Помилка Оноре де Бальзака», «Камінний хрест», «Комісари», «Захар Беркут», «Білий птах з чорною відзнакою, «Пропала грамота»... «Зоряна хвороба» не торкнулася його душі, слава лише спонукала до глибшого осягнення секретів майстерності, магії кінематографу.

Одним своїм виглядом на екрані він будив у приспаній українській душі якісь прадавні згадки про гідність, волю і незалежність… З початком 70-х фільми за участю Миколайчука негласно потрапляють під статтю «надто націоналістичні». «Пропала грамота» й «Тіні забутих предків» тоді вже лежали на поличках…Івана Миколайчука поступово відлучали від творчого процесу: його прізвище викреслювали з більшості знімальних груп, хоча чимало режисерів потай воліли бачити актора у своїх нових стрічках. Все важче стає доводити своє право бути українцем і в творчості, і в житті.

«Гуцульщина... «Забутий богом і людьми край карпатський», як про нього сказав Михайло Коцюбинський. Тут, на цій землі я побачив світ, навчився говорити, запричастився до радості людського існування», – цими словами мала би початися єдина прижиттєва телепрограма, де Іван Миколайчук розповідав про себе, про кіно, про найсокровенніше. На жаль, лишився лише сценарій: програму довгий час «закривали», а коли «височайший дозвіл» було отримано, Миколайчук сам відмовився – він на той час уже знімав свій другий фільм «Така пізня, така тепла осінь» і волів не привертати до себе зайвої уваги. Прагнув знімати СВОЄ кіно. Кілька разів знімалися і перезнімалися сцени з фільму – раз по раз там знаходилася якась крамола… «Згоріла душа», – признавався він Іванові Гаврилюку...

У 1983 році Миколайчук написав сценарій «Небилиці про Івана», сподіваючись на Божу милість, потихеньку, готувався до роботи на знімальному майданчику. Дозвіл на зйомки отримав лише восени 1986-го та через важку хворобу розпочати роботу вже фізично не зміг…

Всього 34 ролі, 9 сценаріїв, 2 режисерські роботи та 46 років життя. Важко не погодитись, що якби Миколайчук так швидко не пішов, то українське кіно було б зараз зовсім іншим…Сьогодні він, мабуть, викладав би акторську майстерність та режисуру, зміг би відзняти ще десяток кіношедеврів. Був би тільки час і свобода творити…

У той рік, коли не стало видатного митця, на озеро у рідному його селі Чортория Чернівецької області сіла зграя лебедів. Відтоді ці білі красені не покидають село, навіть люті морози не можуть зігнати з озера цих красенів. Птахів навіть назвали «Івановими» – кажуть, що це його душа повернулася на рідну землю.

Цей допис підготували бібліотекарі бібліотеки-філіалу № 1 Полтавської МЦБС.

15 червня 2021 року в Україні відзначають 80 років від дня народження Івана Миколайчука. Реальний і міфічний, ніжний і жорстокий, багатоликий і багатовимірний… Він так часто любив повторювати «Світ ловив мене, та не спіймав».