Анатолій Дімаров: «Брав усе від життя. Писав так, як умів»...

25.05.22, 08:14

92 роки його життя – це сторінки трагічної історії України ХХ сторіччя. Розкуркулення, голодомор, війна, важке поранення, цензура в журналістиці, а згодом і в літературі. Письменницька праця складалася не зовсім так, як мріялося. У 1960-х, після публікації роману «І будуть люди», в якому Анатолій Дімаров одним із перших у радянській літературі підняв тему голодомору 1932-1933 років, його оголосили антирадянщиком і антисемітом. Хоча репресивні органи не стали переслідувати популярного прозаїка – ветерана та інваліда війни, цензура постійно препарувала його твори, викидаючи сторінки, обриваючи цілі сюжетні лінії. Коли перестали друкувати, хоча до цього його книжки виходили 100-тисячними накладами, він подався у мандри: разом з геологами побував на Алтаї, Кавказі, Паміру, Тянь-Шані, Уралі та Забайкаллі… Потім знову повернуся до творчості: найулюбленішим жанром стали короткі історії – сільські, міські й містечкові…

«Коли я починав писати, майже ніколи наперед не знав, чим усе закінчиться, як поведуть себе герої, житимуть вони чи повмирають наприкінці. Я весь час прагнув зробити із читача співавтора, щоб він теж побув у моїй шкурі й в деяких місцях навіть додумав сюжет. Тому я іноді навмисно обривав оповідь… Навчити чомусь свого читача я ніколи не зможу. Я писав твори не для того, щоб вони втовкмачували вічні цінності... а щоб людина взяла мою книжку, забула про негаразди і їй трошки полегшало на душі від того, що вона прочитала».

Лише на восьмому десятку років, вже у незалежній Україні Анатолій Андроникович відкрив своє справжнє прізвище у книзі спогадів «Прожити й розповісти», на сторінках якої роздуми про все пережите й відчуте без перебільшень і жодних виправдань себе, своїх вчинків і часу, у який випало жити… Перевидання його творів почали з’являтися лише у 2000-х, і тільки через 45 років після першої публікації Дімаров відновив викреслені сторінки роману «І будуть люди»… Викреслені сторінки книги, як викреслені сторінки життя.

«Я все життя прожив під псевдо, як оунівські вояки. Батько мій був так званим культурним хазяїном на Полтавщині. Мав сто гектарів землі, велику пасіку. До нього навіть iз сусідніх областей їздили вчитися, як хазяйнувати треба. Батька з ранньої весни й до пізньої осені я не бачив удома. Він навіть ночував у полі… Я так і не знаю, де мій тато подівся... Мама в мене була неймовірна, всім пожертвувала заради нас із братом. Коли помирала, то казала, що в неї і в могилі, напевно, жижки труситимуться, так вона за нас боялася і переживала».

Цей допис-роздум до ювілею письменника підготували співробітники бібліотеки-філіалу № 1 Полтавської МЦБС. Анатолій Дімаров народився 17 травня 1922 року на хуторі Гараськи неподалік від Миргорода. Під час розкуркулення, щоби вберегти дітей, батьки розлучилися. Мати переїхала в село Студенок на Харківщині й змінила в метриках прізвища дітей з батьківського Гарасюта на своє дівоче прізвище.

Читаймо, бо ми того варті!

P.S. «Болісне відчуття в мене від того, що державу нашу злі сили штовхають у прірву Наш сусід на нашу голову без України не може жити і мріє про Україну-колонію… Прогнозами я не займаюся, але вірю, що це не триватиме вічно, і Україна все-таки поєднає все найпрогресивніше. Ми повинні зберегти свою націю, бо людина без національності перетворюється в ніщо».

Пам’ятаймо, бо ми того варті!