24 травня - День слов’янської писемності та культури Козацькі літописи
24.05.20, 08:30
В Україні День слов’янської писемності та культури встановлено відповідно до Указу Президента України від 17 вересня 2004 року № 1096/2004 і відзначається щорічно 24 травня.
Кожного року, саме в цей день у всіх слов’янських країнах урочисто прославляють святих Кирила та Мефодія – творців слов’янської писемності. Православна церква згадує святих рівноапостольних братів Кирила та Мефодія. Брати були православними ченцями, слов’янську абетку створили у грецькому монастирі.
Слов’янська писемність була створена в ІХ столітті близько 862 року. Новий алфавіт отримав назву «кирилиця» на ім’я візантійця Костянтина, який, прийнявши чернецтво, став Кирилом. А допомагав йому в богоугодній справі освіти слов’янських народів старший брат Мефодій.
Кирило створив слов’янську абетку на основі грецької, суттєво змінивши її, щоб передати слов’янську звукову систему. Були створені дві абетки – глаголиця і кирилиця.
У цей час варто згадати і про козацькі літописи, які створювалися з давніх часів. Термін «козацькі літописи» можна назвати умовно групою історичних пам’яток (поміж ними є як власне літописи, так і історичні повісті, щоденники та мемуари), про козацьку добу в українській історії. Ця назва увійшла до вжитку у XVIII ст., тоді під «козацьким» розуміли усе «українське». Починаючи з кінця ХІХ ст. до групи «козацьких літописів» почали зараховувати лише три класичні пам’ятки української історіографії – це «Літопис Самовидця», літопис Григорія Грабянки та літопис Самійла Величка. Однак таке звуження змісту назви «козацькі літописи» не є виправданим, тому до цієї групи слід додати принаймні ще кілька.
Першим козацьким літописом був так званий Традиційний літопис, котрий містив повідомлення про пов’язані з історією козацтва події від 1506 року або 1516 (похід козацького гетьмана П.Лянцкоронського проти ординців) до І- ї половини XVII ст..
Одним з наступних літописів, що були створені в період національної революції 1648-1676 рр. є «Уманський літопис», в якому містяться повідомлення про події 1648-1672 рр. Три основні літописи з групи «козацьких» були створені на початку XVIIІ ст.. Вони справили потужний вплив на подальший розвиток української історіографії. Отже, далі мова йтиме про них.
Серед найвідоміших «Літопис Самовидця», про який остаточно не вирішено проблему авторства та місця написання даного твору. До 1846 р. поки він не був опублікований з ініціативи П.Куліша Осипом Бодянським, твір існував у рукописному варіанті. Саме таку назву «Літопис Самовидця» дав П.Куліш, визначивши, що це історичне джерело було створено сучасником подій. Його хронологічні рамки 1648-1702 рр. Твір поділяється на дві частини: перша являє собою окремі оповідання «Про початок війни Хмельницького», «Сама війна року 1648», «Починається війна Збаразька року 1649»; друга частина – у вигляді порічних записів з 1650-го року. Причину війни Хмельницького з Річчю Посполитою автор вбачав у соціальних, національних та релігійних утисках: «Початок и причина войни Хмельницького ест едино от ляхов на православіє гоненіє и козаком отягощеніє». Самовидець підкреслює всенародний характер війни, виділяє військовий талант Богдана Хмельницького, наголошує на його патріотизмі, сміливості, витримці й авторитеті серед козацтва.
Інший дослідник і видавець «Літопису Самовидця» (1878 року) Орест Левицький звернув увагу на те, що твір було написано на Правобережжі і автором міг бути генеральний підскарбій Війська Запорізького Роман Ракушка-Романовський. Пізніше (1930р.) цю гіпотезу розгорнув М.Петровський у книзі «Нариси історії України. Літопис Самовидця», підкріплюючи це біографією цієї історичної особи родом із Ніжина, що був учасником багатьох подій і жив з 1623 до 1702 року, служачи спочатку у війську, а потім священиком.
На сьогоднішній день чітко не встановлено автора цього літопису, існують різні версії. Відтак М.Костомаров вважав автором генерального обозного Федора Коробку, М.Возняк – корсунського полковника Федора Кандибу.
Літопис Гадяцького полковника Григорія Грабянки – один з найяскравіших і найцінніших творів українського літописання. Закінчений у 1710 році, він користувався великою популярністю і тривалий час поширювався у багатьох списках. У центрі уваги літопису події визвольної війни 1648-1654 рр., яскраві описи козацьких битв.
Г.Грабянка отримав освіту у Києво-Могилянській академії, пройшов шлях козацького старшини від гадяцького сотника до полковника, що і занотував у назві свого літопису – «Літопис Гадяцького полковника Григорія Грабянки».
Даний твір значною мірою компілятивний. Серед своїх головних джерел автор називає спогади сучасників подій, а також твори вітчизняних та іноземних історіографів. Найбільше користувався Літописом Самовидця; «Синопсисом», який був вперше виданий 1674 р.; латиномовною працею «Польські аннали» офіційного історіографа польських королів Веспасіана Каховського; а особливо поемою поляка Самійла Твардовського «Громадянська війна». Але, не дивлячись на ці посилання, літопис не є простим механічним зведенням відомостей, взятих з різних джерел. Це самостійний твір, в якому відчутне виразне авторське начало.
Протягом довгого часу вчені намагалися розглядати літопис як історичне джерело, але згодом вдалося встановити, що твір містить багато фактичних помилок. І лише зараз наука доходить до висновку, що літопис Грабянки це в першу чергу літературна пам’ятка, а не історична. В ньому знайшли своє яскраве втілення риси, які становлять естетичну домінанту того часу – риси бароко.
У XVIIІ ст. літопис був чи не найпопулярнішим серед рукописної «козацької» літератури, що містила історіографічні твори з більш чи менш вираженим прагненням до художнього осмислення подій, віршових комплексів, збірок офіційних документів, пактів, статей, договорів тощо. І хоч оригінал рукопису не зберігся, про популярність твору свідчить рекордна кількість списків – на сьогодні, разом з нововідкритими та реконструйованими, дослідники нараховують їх понад 50.
Вперше праця була опублікована в 1793 році у журналі Федора Туманського «Российский магазин». Але там не було вказано ім’я автора, тим більше що цей журнал згодом став бібліографічною рідкістю. Члени Київської Тимчасової комісії для розгляду даних актів, готуючи в 1853 році до видання пам’ятку, не знали про публікацію Туманського і вважали, що вводять літопис Грабянки в науковий обіг вперше. На жаль, видання 1854 року, за яким Р.Г.Іванченко і здійснив пропонований сьогодні читачеві переклад, виявилося останнім, твір до сьогодні не перевидавався.
У передмові до літопису Григорій Грабянка визначає мету свого твору та з’ясовує ті причини, що спонукали його взятися за перо. За змістом – розповідь про історію козацтва від найдавніших часів до 1709 року, літопис можна поділити на три частини: перша – розповідь про події від початків козацтва до національно-визвольної війни; друга – про саму війну; третя – події в Україні після смерті Богдана Хмельницького. Центральна постать літопису Богдан Хмельницький. Це головний герой твору, в якому автор поєднує риси реальної історичної особи та ідеального вождя. В зображені Грабянки він залишається недосяжною вершиною, прикладом майбутніх поколінь.
Наступний Літопис, автором якого є Самійло Васильович Величко, не менше привертає увагу читачів, а особливо увагу вчених. Адже це наймонументальніший твір у давній українській історіографії, і твір, можна сказати, найзагадковіший. Таку роботу, подвиг, колись давно, більше 250 років тому, здійснив схований у сутінках минулого чоловік. Чоловік, в майбутньому канцелярист Війська Запорізького, у якого билося палке серце у грудях, що горіло любов’ю до рідної землі, і який по праву назвав себе «істинним» сином своєї батьківщини.
Ми не знаємо його обличчя, був він високий чи низький, яку мав вдачу, хто були його рідні, друзі. Все, що знаємо про нього, сказав він сам про себе у тому-таки Літописі. Його життя спалахнуло на зламі XVII – XVIII ст. і від того спалаху залишилася велична пам’ятка його духу.
Брав Самійло Величко участь і у військових походах. Про це він пише у передмові до першого тому Літопису: «У ті роки, коли шведські війська перебували в Польщі та Саксонії, я проходив з помічним малоросійським військом (яке було послане за монаршим, його царської пресвітлої величності, указом на допомогу полякам проти шведів) через тогобічну малоросійську Україну, що лежить на захід від Корсуня й Білої Церкви». Ці факти говорять самі про себе. Самійло Величко був козацького походження, встиг здобути до початку своєї служби освіту в Києво-Могилянській академії, оскільки для роботи у військовій канцелярії вимагалася саме така освіта. Швидко входить у довір’я свого патрона і виконує доручення, про які нічого не знала навіть військова канцелярія, котра мала, треба зауважити, найвищі урядові функції на Україні, а у відсутність гетьмана повністю керувала країною.
Літопис довів до 1700 року, принаймні на цьому році він обривається, проте згадуються події і пізнішого періоду 1720 р., а далі літописця спіткало нещастя – потрапив до в’язниці 1708 року. Пробув тут довгий час і, ймовірно, за сприяння сина В. Кочубея, Величка випустили на волю. Відтоді оселився в с Жуках на Полтавщині, де й почав роботу над Літописом. Це велика праця, яка складається з чотирьох томів. Тут, вперше в українській літературі, подано систематизовані життєписи гетьманів. Центральною постаттю Величкового твору ( як і в інших козацьких літописах) виступає Богдан Хмельницький. У «Сказанії» гетьман постає не тільки геніальним воєначальником, а й блискучим промовцем. Він сміливий, енергійний, здатний на рішучі вчинки. Акцентовано його важливу роль у національно-визвольній війні. Величко порівнює Хмельницького з біблійним Мойсеєм, неодноразово підкреслюючи, що гетьман має особливий, даний від Бога, розум.
На превеликий жаль, автор даного Літопису не дочекався виходу свого твору у світ. Він згорів у сутінках XVIII ст., але його думки, його віра й натхнення залишилися навіки. Вони пройшли через спопеляючі хвилі часу як дорогий нетлінний скарб. І цього вже досить, бо коли твір несе в собі «велику музику», як писав свого часу Василь Стефаник, він гідний свого призначення.