У XX столітті українці, гнані з рідних земель і змушені оселятися за кордоном, створили чимало наукових інституцій. Зокрема, Українську господарську академію в Подєбрадах, Український Вільний Університет у Мюнхені, Український католицький університет у Римі та Українську Вільну Академію Наук, Український науковий інститут Гарвардського університету.
По закінченню Другої світової війни сотні тисяч українців були змушені покинути Батьківщину й оселитися поза її межами. Здебільшого на такий крок штовхнули політичні та економічні мотиви. Серед емігрантів опинилися науковці, політичні та культурні діячі, а ще військові різних звань, які покинувши СРСР, автоматично ставали зрадниками й переслідувалися.
Після війни США, Франція, Велика Британія та СРСР поділили територію підкореної Німеччини на військові адміністративні одиниці. Після розподілу постало нагальне питання про долю іноземних громадян, які населяли ці землі. Було вирішено створити табори для переміщених осіб (так звані “Ді-Пі” – Displaced Persons), які створювалися за національним принципом. Українців розмістили в Ауґсбурзі, Ашафенбурзі, Берхтенсґадені, Ганау, Ляйпгаймі, Міттенвальді, Ноймаркті, Реґенсбурзі, Трауншейні, Гіссені, Фюрті та інших.
У баварському Ауґсбурзі (Німеччина) проживало понад 4 тисячі українців. Саме в цьому таборі 16 листопада 1945 року українські вчені-емігранти заснували Українську Вільну Академію Наук (УВАН), головне завдання якої було сприяти розвитку української науки.
Згідно зі статутом УВАН є спадкоємницею Всеукраїнської академії наук (ВУАН), яка працювала в Києві в період з 1921 до поч. 1936 (1918—21 вона іменувалася "Українська академія наук"; УАН).
Фактично УВАН була частково спадкоємницею ВУАН, оскільки лише частина членів ВУАН та вчених, які не входили до її складу, передусім незгідних із комуністичною ідеологією, виїхали за межі України. На базі ж тієї частини, яка залишилася в Україні, продовжувала діяти наукова установа — спочатку під назвою "Академія наук УРСР" (1936—91), потім вона перебрала назву "Академія наук України" (1991—93), а нині — це Національна академія наук України.
Головна місія УВАН полягала в організації центру вільної української наукової думки, поза межами рідного краю, в плеканні й розвитку тих галузей знання, які в силу режимних умов були занедбані, викривлені, а то й заборонені в Україні.
Одночасно із заснуванням академії зародилося і концепція «вільної української науки», яка протиставлялася підневільній радянській. Українські вчені робили акцент саме на «вільній науці», розвитку різних напрямів українознавчих студій та українських наукових установ.
А відтак, були окреслені і головні завдання Академії:
бути центром вільної, не скованої жодною догмою, української наукової думки, поза межами рідного краю;
плекати й розвивати ті галузі знання, які в силу режимних умов занедбані, викривлені, а то й заборонені в Україні;
ввійти в найтісніший контакт із західноевропейськими та американськими науковими установами та всі кращі досягнення української науки по змозі вводити до скарбниці світової культури.
Одним із напрямків роботи академії було створення галузевих груп, організація та проведення наукових форумів, публікація наукових праць.
Першим президентом УВАН було обрано відомого історика і громадського діяча Д. Дорошенка. Сама ж академія складалася з фахових наукових груп, які об’єднували на той час близько 150 науковців; перші дійсні члени УВАН були обрані 1948 на нараді її керівників у м. Регенсбург (Німеччина). При академії було створено Товариство прихильників УВАН, яке очолював В. Мудрий. Загалом у 1946-1947 рр. членами УВАН було проведено 50 наукових конференцій з різних галузей знань, де виголошено 239 доповідей.
Найвідомішими представниками УВАН були: Д. Дорошенко, Б. Крупницький, О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко, О. Пріцак , П. Курінний, В. Державин, П. Зайцев та інші. Провідні історики української діаспори зробили вагомий внесок у розвиток української історичної науки. Вони займалися виявленням та вивченням джерельних матеріалів з історії України в архівах та бібліотеках світу, спростовували фальсифікації історії України в радянських та зарубіжних дослідженнях.
В наукових працях провідних істориків, членів УВАН, Н. Кордиша, П. Курінного, Я. Пастернака, Л. Чикаленка приділялася увага проблемам давньої історії України, зокрема трипільської культури. Не оминули увагою вчені проблеми перебування кочових народів на території України: скіфів та сарматів. Цими питаннями займалися такі історики М. Антонович, Н. Кордиш, О. Повстенко, П. Курінний. Важливе місце в наукових студіях істориків УВАН В. Січинського, О. Пріцака, О. Повстенко та ін. займала проблема формування першої східно-слов’янської держави – Київської Русі, її походження, культура, суспільно-політичний розвиток, зовнішньополітичні зв’язки.
Проте найбільший інтерес у вчених-істориків викликала доба гетьмана Івана Мазепа. Ними було зібрано багатий фактологічний матеріал про українського керманича: встановили дату його народження, місце поховання, досліджували питання автентичного портрету відомого діяча. Цій історичній постаті була присвячена наукова конференція історичної групи академії, яка відбулася 11 листопада 1946 р. в Аугсбурзі. Значна увага вчених приділялася питанням: українсько-шведських зав’язків, висвітлювалися проблеми падіння Батурина, досліджувалися питання анафеми, політичного та соціального становища Гетьманщини, внутрішньої та зовнішньої політики гетьманів І. Мазепи, Д. Апостола, І. Скоропадського та ін.
Завдяки їхній праці світ дізнався про Івана Мазепу, досвідченого політика, воїна, дипломата, котрим у свій час захоплювалися Вольтер, Джордж Байрон, Юліуш Словацький, Віктор Гюго, Проспер Меріме та інші європейці як борцем за свободу своєї Вітчизни.
Окрім проблемної історіографії, науковці досліджували процес розвитку української історичної науки в еміграції, подавали характеристику й оцінку науково-дослідній праці українських істориків та наукових установ у різних еміграційних осередках у 1920 – 1945 рр.
Загалом провідними вченими української діаспори було створено вагомий доробок, який не втратив своєї актуальності і до нині.
На теренах Німеччини УВАН працювала до 1949: під її егідою влаштовувалися різноманітні наукові конференції та ін. науково-громадські заходи, раз на рік проводилася Шевченківська конференція, на яку збиралися представники усіх наук; видавалися інформаційний "Бюлетень", "Літопис УВАН", наукові праці "Історичні плани Києва" П. Курінного та О. Повстенка, "Гетьман Данило Апостол" Б. Крупницького.
З 1949 УВАН припинила своє функціонування в Німеччині й перебазувалася за океан. Причиною такої ситуації став переїзд до Північної Америки великої кількості українських учених — членів УВАН. З цього часу академія ділиться на 2 наукові установи: Канадська УВАН з осередком у м. Вінніпег (з 1949) та УВАН у США з осідком у Нью-Йорку (з 1950).
Канадська УВАН («Ukrainian Free Academy of Sciences in Canada») створила розгалужену структуру - інститути й комісії, бібліотеку й архів, наукову періодику - серії «Slavistica», «Onomastica», «Ukrainica Canadiana», «Українські вчені». Її зусиллями було видано монументальні наукові праці та перевидано найважливіші українські видання, зокрема «Кобзар» Тараса Шевченка за редакцією Леоніда Білецького в чотирьох томах (1952-1954), «Матеріали до українсько-канадської фолькльористики і діалектології» (1956-1963); «An Etymological Dictionary of Ukrainian Language» Ярослава Рудницького(1962), «Історію українців Канади» Михайла Марунчака (1968), «History of the Ukrainian Literature in Canada» Микити Мандрики (1968) та багато інших. Керівниками УВАН в Канаді були серед інших такі відомі в наукових колах постаті як Леонід Білецький чи Ярослав Рудницький.
Американська УВАН («The Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U. S.») з головним осідком в Нью-Йорку виявилася не менш активною та плідною за канадську. У 1961 р. Академія придбала власний 4-поверховий будинок, куди було перенесено музей-архів та величезну бібліотеку, що тепер має ім’я свого першого керівника та організатора В.Мічклвського. Музей вже на початку 1960-х рр. нараховував близько 13 тисяч книг, кілька десятків тисяч періодичних видань, десятки архівів, кілька сотен картин та скульптур. Були створені відділи — історично-філологічно-філософський, правничо-економічний, природничих і медичних наук, фізико-хіміко-математичний, технічних наук. Утворились групи УВАН поза Нью-Йорком — у Вашингтоні, Денвері та Детройті.
Лише за період з 1950 до 1980 рр. було видано понад 90 книг українською і англійською мовами, в тому числі англомовні 13 томів «Дієписів» (Анналів) — «The Annals», «Огляд української історіографії» Д. Дорошенка і «Ukrainian Historiography 1917 — 56» О. Оглоблина (1957), «Історія української літератури» Д. Сижевського (1956), неопубліковані листи гетьмана Івана Мазепи за ред. О.Субтельного (1975), «Хронологія життя і творчості Лесі Українки» О. Косач-Кривинюк (1970), «Статті, листи, документи» Симона Петлюри в 2 тт. (1956, 1979), три «Наукові Збірники» (1952-1977), 10 шевченкознавчих випусків (1952-1964), «Релігійні твори» Олександра Кошиця (1970) тощо. Потужність організації засвідчує її структура з кількох відділів та науковці, яких вона об’єднала. Так президентами американської УВАН були визначні вчені Михайло Вєтухов, Юрій Шевельов, Олександр Оглоблин та ін.
Тим часом до першої половини 1970-х рр. УВАН в Європі фактично припинила існування. Аби зберегти цей осередок, УВАН у США перетворила його на своє європейське представництво у Мюнхені.
План роботи
Шукайте нас у соцмережах
Закони України