Народився Михайло Єлисеєвич Слабченко 9(21) липня 1882 року в бідній родині каменяра та селянки біля Хаджибейського лиману на Нерубайських Хуторах під Одесою. Через злидні Михайлик з 5-ти років долучився до роботи в каменярні – поганяв коня біля «барабану», а з віком завдання ускладнювались.

Батько майбутнього вченого був письменним, а тому в дев’ять років хлопчика віддали на навчання до початкової школи в Криву Балку, а закінчувати довелось вже в Слобідці Романівці, куди перебралася на помешкання сім’я. Навчався здібний хлопчина дуже добре і за рік скінчив науку з відзнакою. Так само добре він навчався і в духовній семінарії, що дозволило його батькові не платити за навчання. Однак через незадовільну поведінку юнака виключили з навчального закладу. Можливо, така поведінка була спричинена негативним ставленням там до українців, що зачіпало юну душу нащадка запорожців.

У червні 1903 року Михайло Слабченко отримав атестат зрілості в 3-й Одеській чоловічій гімназії. В серпні 1903 р. він став студентом історико-філологічного та юридичного факультетів Новоросійського університету в Одесі, закінчити який, через фінансові проблеми вдалося лише 1910 року. Поступово окреслилось коло наукових інтересів М. Слабченка – це політична, юридична і соціально-економічна історія України XVII-XVIII століть, в першу чергу Гетьманщини, історія держави і права України XVII-XVIII ст. За час навчання здібний студент за свої дослідження отримав срібну та золоту медалі, а після - був залишений при кафедрі І. Линниченка для підготовки до професорського звання. 1911 року його відправили на стажування до Парижського університету, де він практикував французьку мову (загалом знав 9 іноземних мов). Однак в серпні 1912 р. М. Слабченка достроково було відкликано з Парижа і призвано до армії. Після демобілізації він позбувся стипендії і знову був змушений заробляти на життя приватними уроками, працею в державному контролі тощо. Водночас він напружено готувався до магістерських іспитів, мріяв про працю в університеті. Проте, цим мріям не судилося збутися. З початком Першої світової війни молодий науковець опинився в лавах піхоти на передовій. Там він був поранений і контужений, отримав нагороди і звання капітана. Усією душею М. Слабченко вітав падіння царату, але разом з тим він вважав лютневі події 1917 року незавершеними через збереження “єдиної-неділимої” Росії. Одночасно, він мріяв про службу в Одесі, що створило б умови для складання магістерських іспитів і викладання історії українського права. Натомість влітку 1917 р. він став слухачем Військово-юридичної академії в Петрограді, поновив діяльність в складі УСДРП. У січні 1918 р. академію було зачинено, і Михайло Єлисейович повернувся в Одесу. Жовтневий переворот він зустрів вороже, адже події 1917-1918 рр. оцінював у ракурсі вирішення українського питання і здобуття незалежності Україною. Спочатку він вважав головним противником українства російських шовіністів, але згодом зрозумів, що не меншу загрозу несуть і більшовики. М. Слабченко засуджував їх силові і брутальні методи утвердження своєї влади. Зокрема, дії Червоної армії взимку 1917-1918 років він оцінював як окупацію України та обурювався антиукраїнським терором, розв’язаним М. Муравйовим. Для побудови незалежної демократичної України, за М. Слабченком, треба було підняти свідомість народу, ізолювати зрусифіковані політичні сили і створити умови для вільного розвитку всіх народів, що мешкають в Україні.

Проте, вже в 1920 р. вчений був змушений стати на шлях умовного і помірковного співробітництва з більшовицьким режимом. Можливо, це було необхідною умовою щоб отримати омріяну посаду професора (1920 р.), науковий ступінь доктора історії (1928 р.). Звичайно, це співробітництво ускладнювалося відгомонами політичної боротьби, звинуваченнями його з боку влади у “буржуазному” минулому, “українському буржуазному націоналізмові”, протидії диктатурі пролетаріата тощо.

Незважаючи на це, М. Слабченку вдалося сформувати Одеську школу українознавства та Одеську історичну школу. Протягом 1926-1930 рр. очолював історичну секцію Одеського наукового товариства при ВУАН, філію Харківського науково-дослідної кафедри історії української культури. Він першим у радянській Одесі почав викладати українською мовою, підтримував українські газети, театр тощо.

1929 року його було обрано дійсним членом ВУАН, але вже у січні 1930 року – заарештовано та засуджено на сфабрикованому процесі «Спілки визволення України». Вчений відбував покарання на Соловках. Повернувшись звідти, працював бухгалтером у м. Кіровськ Ленінградської області, а згодом переїхав до сина Тараса в м. Первомайск (нині Миколаївська область). Його син обрав шлях батька і теж був істориком. На початку жовтня 1937 року Тараса заарештували і того ж місяця розстріляли, а Михайла Єлисеєвича позбавили волі ще на 10 років. Після повернення він працював на освітянській ниві. Але за два роки був звільнений з роботи, а влаштуватись на нову, через його минуле, було проблематично, тому останні роки життя провів у злиднях. Помер на вулиці поблизу пішохідного переходу через залізничні колії станції Голта 27 листопада 1952 року. Похований у м. Первомайськ, але точне місцезнаходження могили невідоме.

Як бачимо, Михайло Слабченко дорого заплатив за свою проукраїнську позицію, за те, що досліджував українську спадщину, особливу увагу приділяючи історії Гетьманщини та Запорожжя. Недарма академік Д. Багалій назвав Михайла Єлисеєвича “безперечно найвидатнійшим істориком українського і запорізького господарства”. І хоча радянська влада зробила все, щоб ім’я вченого було забуте, нині воно з’явилось з небуття. У 1989 році його було реабілітовано, 1990 року – поновлено в АН УРСР. 12 жовтня 2015року на фасаді головного корпусу Одеського національного університету імені І.І. Мечникова встановлено меморіальну дошку видатному історику, його іменем названа спеціалізована аудиторія університету, а у місті Первомайськ названо вулицю на честь академіка М. Слабченка.

Доречі, у фондах музею історії Полтавської битви зберігаються кілька випусків Трудов Полтавской Ученой Архивной Комиссии» (укр. «Праць Полтавської Вченої Архівної Комісії»), редаговані І. Павловським, О. Мальцевим, Л. Падалкою. Серед авторів, які публікувалися в цьому виданні, двічі зустрічається ім’я Михайла Слабченка. В 11-му випуску за 1914 рік надрукована його стаття: «Материалы к истории г. Крюкова» (укр. «Матеріали до історії м. Крюкова»), а в 14-му за 1916 рік: «К истории малорусских дворянских родов» (укр. «До історії малоросійських дворянських родів»).

Фото Михайла Слабченка. Джерело: https://uain.press/blogs/myhajlo-slabchenko-bez-movy-nemaye-natsiyi-nemaye-nauky-j-literatury-1288289

Фото Михайла Слабченка в молоді роки. Джерело: https://uain.media/2022/07/Mihajlo-Slabchenko-1.jpg

Михайло Слабченко з учнями. Третій праворуч у другому ряді його син Тарас. Також репресований у праві «Союзу визволення України» 30 жовтня 1926 року. Джерело: https://uain.press/blogs/myhajlo-slabchenko-bez-movy-nemaye-natsiyi-nemaye-nauky-j-literatury-1288289

Будинок у Первомайську, по колишній вулиці Металістів, 21, де проживав Михайло Слабченко до своєї смерті. Джерело: https://uain.press/blogs/myhajlo-slabchenko-bez-movy-nemaye-natsiyi-nemaye-nauky-j-literatury-1288289

Меморіальна дошка, присвячена Михайлу Слабченку на фасаді головного корпусу Одеського національного університету імені І.І. Мечникова. Автор барельєфу – відомий одеський скульптор Олександр Коваль. Джерело: https://uain.press/blogs/myhajlo-slabchenko-bez-movy-nemaye-natsiyi-nemaye-nauky-j-literatury-1288289

Використана література:

1. Водотика С. Академік Михайло Слабченко. Нарис життя та творчості. Київ-Херсон, 1998. 156 с.

2. Заруба В. Історик держави і права України академік М. Є. Слабченко (1882-1952): Монографія. Дніпропетровськ: ПП «Ліра ЛІГД», 2004. 456 с.

3. Слабченко М. К истории малорусских дворянских родов. Труды Полтавской Ученой Архивной Комиссии / Издано под редакцией И. Ф. Павловского, А. Ф. Мальцева и Л. В. Падалки. Полтава: Электрическая типография Г. И. Маркевича, Бульвар Котляревского, 1916. Выпуск 14. С. 229-234.

4. Слабченко М. Материалы к истории г. Крюкова. Труды Полтавской Ученой Архивной Комиссии / Издано под редакцией: И. Ф. Павловского, А. Ф. Мальцева и Л. В. Падалки. Полтава. Электрическая типография Г. И. Маркевича, Бульвар Котляревского, 1914. Выпуск 11. С. 187-194.