12 листопада - 85 років від дня народження народної артистки Людмили Гурченко

12.11.20, 16:17

«Мы не знали о том, что всегда после нас остаются наши дети, и песни, и наши дела. Да ещё – города, города...», – співала Людмила Гурченко про рідний Харків. Стосунки актриси з рідним містом складалися за класичною схемою «батьки і діти»: найчастіше зі сльозами і взаємним нерозумінням, але завжди – з великою любов’ю.

Легенда радянського кінематографа естрадна співачка і актриса Людмила Марківна Гурченко народилася в Харкові 12 листопада 1935 року, в музичній родині: тато майбутньої актриси віртуозно грав на баяні, а мама допомагала йому проводити розважальні заходи. Вони жили спочатку в підвалі великого будинку в Мордвіновському провулку, 17, згодом – у провулку Кравцова, 7.

Коли почалася війна, батько пішов на фронт, а Люда з мамою залишилася в окупованому Харкові. Дівчинка як могла допомагала матері подолати труднощі військового життя: завдяки її співочому таланту їй завжди давали їжу. Люда годувала всю родину. Війна, голод, окупація, труднощі сприяли ранньому розвиткові дорослих якостей: швидкої орієнтації в обстановці, вмінню пристосуватися до труднощів.

У 1953 році Людмила Гурченко виїхала з Харкова до Москви і вступила на курс народних артистів СРСР Сергія Герасимова і Тамари Макарової. Вже на третьому курсі вона зіграла свою першу роль – Амалії у виставі «Розбійники». Потім була перша роль у кіно – у фільмі «Дорога правди». Перші рядки, які сказала Людмила Гурченко у фільмі, виявилися пророчими: «Я не за тим сюди прийшла, щоб мовчати». У 1956 році молоду талановиту актрису запросили до музичної комедії Ельдара Рязанова «Карнавальна ніч», після якої Людмила Гурченко буквально прокинулася відомою на всю країну. Наступного року вже популярна радянська актриса Людмила Гурченко знялася у фільмі «Дівчина з гітарою». А далі сталося те, про що вже багато разів розповідали всі, у тому числі й сама актриса. Забуття. І залишилася глуха образа: рідне місто у цій важкій для молодої актриси ситуації не підтримало, не захистило.

Потім був другий зліт – і щоденні, виснажливі зйомки, десятки ролей, виступи на естраді, шанувальники, шлюби, мемуари, які розходилися «на ура», і жорсткі, нервово-відверті інтерв’ю. А контакти з рідним містом перервалися на кілька десятиліть – як з’ясувалося згодом, через нетактовну фразу одного харківського журналіста. Тільки в 1996 році Людмила Гурченко вперше після великої перерви приїхала до Харкова.

В середині 90-х років у рамках створення Міжнародного клубу земляків кампанію з «повернення» Людмили Гурченко до Харкова очолив Михайло Пилипчук. Бажання було обопільним. «Лежу якось хвора, погано мені, – розповідала згодом Гурченко, – і думаю: невже так і помру, не побувавши в Харкові?!»

Повернення було тріумфальним: 23 серпня 1996 року, коли харків’яни відзначали День міста, який збігся з днем його звільнення, став святом «зі сльозами на очах» для всіх шанувальників Людмили Марківни. Більше за всіх плакала сама артистка. Зал театру імені Шевченка, що навпроти її рідної школи, вибухнув оплесками, і глядачі, стоячи, тривалою овацією вітали свою улюбленицю. Рідне місто присвоїло Людмилі Гурченко звання «Почесний громадянин Харкова». За її участі було знято кліп на пісню «Харківський вальс». За рік Гурченко знову приїхала на батьківщину. Свої візити вона не випадково приурочували до свята – і приїжджала щоразу, коли її запрошували. Останній раз вона була тут рівно за п’ять місяців до своєї смерті. «Це було 30 жовтня 2010-го. Вона зателефонувала за день до приїзду, повідомила, що буде в Харкові зі знімальною групою, яка знімає про неї фільм. Померла Людмила Гурченко 30 березня 2011 року. У її рідному місті Харків є провулок Людмили Гурченко та встановлено пам’ятник.

«Шановний мій народ!.. Я живу і працюю для вас. Коли я в кадрі, я відчуваю, як ви посміхнетеся або заплачете, дивлячись на екран. Коли я виходжу на сцену і чую ваші оплески – це для мене як зліт у небо, як помах крил, як наркотик, як горілка, як адреналін!»